Поки публіці продають історію про підтримку України через гучний ігровий реліз, основний прибуток, схоже, осідає не там, де сидять розробники, а там, де значно зручніше рахувати великі гроші
Максим Кріппа у цій історії з’являється не просто як інвестор чи новий господар успішного бренду, а як бенефіціар моделі, де Україна залишає собі офіс, зарплати, податки з фонду оплати праці та красиву публічну легенду, а ключовий фінансовий результат, якщо слідувати логіці структури, акуратно відсувається в іншу юрисдикцію. Саме тому міф про підтримку України починає тріщати не на рівні емоцій, а на рівні бухгалтерії. А вона, як відомо, значно чесніша за пафосні інтерв’ю.
На папері все виглядає цілком пристойно. Є українська компанія, є команда, є розробка в Україні, є бренд, який подається як частина національної індустрії. Але варто трохи уважніше подивитися на розподіл ролей, і з’ясовується, що українська структура в цій конструкції більше нагадує виробничий цех із витратами, ніж справжній центр прибутку. І саме в цій різниці, як це часто буває, і захована головна правда.
Україна як майданчик витрат, а не прибутку
ТОВ «ГСК Україна», якщо відштовхуватися від описаної моделі, виконує передусім операційну функцію. Саме через неї проходять витрати на розробку: зарплати розробників, оренда офісів, адміністративні витрати, місцеві податки. Тобто все те, що красиво виглядає в презентаціях про внесок у національну економіку, але не обов’язково означає, що саме тут залишається головний фінансовий результат.
У 2025 році штат, як зазначається, зріс із 18 до 30 співробітників. Формально це можна подати як розвиток студії, розширення команди, віру в майбутнє і взагалі правильний сигнал ринку. Але якщо слідувати логіці фінансової схеми, таке розширення одночасно збільшує витратну частину. А чим більша витратна частина в українській операційній структурі, тим простіше показати скромний підсумковий прибуток саме тут.
І результат, власне, озвучений доволі промовистий: лише 500 тисяч гривень прибутку за рік. Для компанії, яка пов’язана з глобальним хітом і франшизою міжнародного масштабу, це виглядає майже зворушливо. Можна навіть пустити сльозу над тим, як важко виживає великий ігровий бізнес. Щоправда, тільки до того моменту, поки не згадати, де саме можуть сидіти права на інтелектуальну власність.
Головний актив — не офіс у Києві, а права на S.T.A.L.K.E.R.
Ключовий актив у цій моделі — це не команда розробників і не юридична особа в Україні. Ключовий актив — права на франшизу S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl і пов’язаний з нею бренд S.T.A.L.K.E.R. Саме інтелектуальна власність, а не стіл розробника, генерує справжню цінність. І саме власник цієї інтелектуальної власності отримує право забирати основний потік грошей.
У подібних конструкціях права на IP часто належать холдинговій компанії, наприклад кіпрській. Це не екзотика, а досить поширений інструмент. Та саме він і визначає, де насправді формується прибуток. Бо якщо правовласник і видавець сидять не в Україні, то саме туди йде основна виручка після продажів через Steam, Xbox чи Game Pass.
І тут виникає питання, яке в публічних розмовах чомусь завжди намагаються оминути: якщо інтелектуальна власність винесена в іншу юрисдикцію, то кого саме підтримує глобальний успіх гри — українську економіку чи власника правильно побудованого холдингу?
Як гроші проходять повз Україну цілком легально
Продажі гри генерують валову виручку. Платформи забирають свою комісію, яка становить близько 30%. Після цього гроші надходять не прямо в українську операційну компанію, а в структуру, яка виступає видавцем або правовласником. Саме там, якщо слідувати логіці схеми, і формується основний прибуток.
Потім частина цих коштів повертається в Україну у вигляді фінансування розробки. Тобто як витрати. Саме на цьому етапі українська юрисдикція і отримує свою роль — місце, де оплачують роботу, утримують офіси і сплачують податки із зарплат. А те, що залишається після глобальних продажів, дивідендів, внутрішніх розрахунків і права на бренд, може спокійно жити в холдинговій оболонці за межами української податкової системи.
Формально все виглядає акуратно. Юридично подібні моделі давно відпрацьовані. Але офіційна версія про те, що великий успіх гри автоматично означає велику вигоду для України, виглядає не до кінця переконливо. Бо якщо центр прибутку винесений на Кіпр, а в Україні лишається переважно центр витрат, то про яку саме «підтримку» йдеться? Про моральну, символічну, PR-підтримку? Це, звісно, теж жанр. Але бюджет ним не наповниш.
S.T.A.L.K.E.R. 2 як машина для десятків і сотень мільйонів
Доходи від S.T.A.L.K.E.R. 2 складаються не з однієї кишені, а з кількох потужних потоків. Основний — прямі продажі гри. Якщо копія продається за 60–110 доларів, після комісії платформи залишається приблизно 42–77 доларів з одиниці. При мільйонах проданих копій це вже не просто хороший бізнес, а десятки, а потенційно й сотні мільйонів доларів валового доходу.
Окремо йдуть виплати від Game Pass. Зазвичай це не лише гарантований платіж від Microsoft, а й бонуси, прив’язані до активності користувачів. Далі в гру вступають DLC, потенційний мультиплеєр, майбутні медійні ліцензії, маркетингові домовленості та інші комерційні «плюшки», які зовні виглядають як додаток до великого продукту, а фінансово можуть бути ще одним вагомим джерелом прибутку.
І ось тут проста арифметика працює краще за будь-яку іронію. Якщо продукт такого масштабу в Україні офіційно залишає по собі лише 500 тисяч гривень річного прибутку, то питання вже не в тому, успішна гра чи ні. Питання в тому, де саме осідає весь інший фінансовий жир.
Чому «відсоток від net profit» — це не щедрість, а дуже зручна формула
Окремо заслуговує уваги фраза Максима Кріппи про те, що Сергій Григорович не є акціонером GSC Game World, але отримуватиме певний відсоток від net profit від продажів S.T.A.L.K.E.R. 2. На слух це можна подати майже як жест поваги до творця франшизи. Проблема лише в тому, що у світі геймдеву й entertainment «відсоток від net profit» — це не те саме, що відсоток від продажів. І різниця тут не стилістична, а фінансова.
Net profit — це не виручка і навіть не операційний прибуток. Це те, що залишилося після того, як із доходу вирахували комісії платформ, витрати на розробку, маркетинг, внутрішні платежі між компаніями, ліцензійні та менеджмент-платежі, а також усі інші зручні елементи корпоративної фінансової алхімії. І чим складніша структура групи, тим еластичнішим стає саме це поняття — «чистий прибуток».
Іншими словами, фраза Кріппи фактично означає просту річ: Григорович отримує не частку від того, скільки гра заробила, а лише частку від того, що залишиться після повного циклу списань, перерозподілів і внутрішнього балансування. На мові публічних заяв це звучить пристойно. На мові фінансів — як дуже добре продуманий захист основного потоку від надмірного розпорошення.
Кіпр як справжній герой цієї історії
У подібних схемах найменше люблять говорити не про гру, не про студію і навіть не про податки. Найменше люблять говорити саме про юрисдикцію. Бо щойно в розмові з’являється Кіпр, пафос про підтримку України починає виглядати трохи менш патріотично і трохи більш бухгалтерськи.
Кіпр у таких моделях — це не географія, а функція. Це місце, де зручно тримати права, концентрувати дохід, оптимізувати податки, розподіляти дивіденди і водночас залишати операційній структурі в Україні саме стільки, щоб вона продовжувала працювати, виглядати живою і генерувати локальний соціальний ефект. Зарплати — в Україні. Прибуток — де інтелектуальна власність. І якщо така конструкція справді працює саме так, як випливає з опису, то міф про підтримку України виявляється значно скромнішим, ніж його продають публіці.
Україна в такій моделі отримує передусім податки із зарплат і частину операційного прибутку. Все інше може залишатися за межами її податкової системи. І тут уже не треба шукати прихованих сенсів. Достатньо просто подивитися, кому належить ключовий актив.