Згодні з ним?
«Просто — людське життя, людська доля.
Людина має одне життя. До побачення всі держави! Людина взагалі не повинна любити місце, де вона живе. Не повинна. Любов — це предметна річ. Ну, люблять за гарні луки, ліси. Але, відверто кажучи, озера у Швейцарії хіба чимось гірші? А може, гори в Австрії, можливо, навіть не такі вирубані, як Карпати?
Тобто ти не за природу любиш, тому що природа взагалі-то прекрасна і на острові Балі, якщо вже починати з цього. Не за це ти любиш свою країну. Любов до країни завжди, і патріотизм як такий — це завжди предметна річ.
Ти любиш за — двокрапка і довгий список, за що: за свій добробут, за щастя, за дотримання своїх прав, за достойний рівень життя, за те, що я можу на своїй землі вільно реалізуватися, отримати професію, що все працюватиме для мене.
Це типовий список австрійця, чеха, поляка, британця, американця, який свій флагшток піднімає зранку й американський прапор не тому, що він любить, курва, прерії Арканзасу чи секвої Орегону, а тому, що Америка — це країна, де він почувається вдома, впевнено, де він захищений і має соціальні стандарти.
А тут оцю совєтську любов прищепили примусово: «Я люблю свою родину, потому что она родина». Так нас учили. Тобто тут були тюрми, тут розстрілювали людей, тут, розумієте, 100 рублів у зуби давали — і живи, розумієте. Свободи слова нема, одна партія, генсек — але ти маєш любити. І це в людей щось лишилося, і всі думають, що я маю любити Україну. Чого це? З якого дива?
Я люблю предметно — за це, за це і за це. А за це — ненавиджу. І це теж список. Список завдань для політиків — це усувати. Це нормальна розмова вільного громадянина зі своєю державою.
У нас держава зайняла позицію: «Я — святий Господь Бог. Мене не можна рухати, мене не можна чіпати. Я буду тут кооперативи розводити, тут за династіями, тут буду торгувати зброєю, тут уже собі, знаєте, калькулятором рахувати: де ж я ті 90 мільярдів розподілю? О, уже списочок, знаєте».
Господь Бог, а ви, люди, давайте: мусиш любити! Мусиш. Ще не виліз з утроби — вже мусиш, ніби. Мусиш любити, мусиш загинути, мусиш захищати, мусиш тому-тому…
А права й обов’язки — вони ж у парі ходять. Причому навіть права — першим номером.
Чому в усіх конституціях завжди так і написано: «Права і обов’язки»?
Не обов’язки і права, а права і обов’язки!
Тому що обов’язки громадянина випливають із дотримання його прав.
Не дотримуються його права — він не має жодних обов’язків. Ви переді мною мої права не виконуєте — ідете на три букви.
Я аполітичний, я, не знаю, космополіт, буддист, крішнаїт, молюся там на… як то кажуть, стрекозу побачив — млію, блін, бо це все екологічне мислення. І мені ваші оці «держава в небезпеці» — нецікаві.
Це логіка правильної вільної людини. Вона сама обирає свою любов, ця любов є взаємною. У нас абсолютно все це радянське… Я перепрошую, трохи довго говорю, але воно мене постійно зачіпає, тому що це нав’язується. Усе в нас нав’язується від безвиході. Героїзм — від безвиході, смертельна самопожертва — від безвиході, немає виходу. Навіть… нічого не можна, але все ти мусиш. А коли нічого не можна — хєр два тобі хтось щось мусить.
І це правильно, тому що концтабір не захищають, клітку не захищають, а захищають вільне життя.
І у нас є Майдан, називався ж він Революцією Гідності взагалі-то. Там же не стояло питання: «Ми йдемо тут беззбройні під кулі Беркута за зарплату 3000 доларів». Ну не так було. Йшлося про цінності насамперед. Щоб ми були вільними людьми, щоб ми дихали вільно в колі європейських держав. Оце й лишилося.
А в нас так: усіх загнали в безвихідь, сказали: «Нічого не маєш права, але мусиш виконувати отакий список». І тому людина, живучи за кордоном, реагує своїм дописом так, як ви зачитували, — вона не бажає повертатися в цю недодержаву — Україну».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»