Поки державна компанія говорить мовою відкритих торгів, самі умови закупівлі виглядають так, ніби переможця там знали ще до старту
ГрідВі і 601 млн гривень — це історія не просто про великий тендер, а про ту особливу українську форму «конкуренції», де формально все відбувається у системі Prozorro, а фактично на фініші чомусь стоїть лише один учасник. Йдеться про закупівлю 397 449 мембранних лічильників газу для «Газорозподільних мереж України». Загальна очікувана вартість — 601 мільйон гривень. Для 2026 року це один із найбільших тендерів у цій категорії. І саме тому він заслуговує не на коротку довідку, а на трохи уважніший погляд.
На папері все виглядає майже стерильно. Двадцять чотири лоти, різні регіони, відкрита процедура, чіткі критерії, відповідальні особи. У теорії це мало б означати конкуренцію, боротьбу за ціну і бодай мінімальну інтригу. Але в реальності в усіх лотах опинився лише один учасник і, відповідно, один можливий переможець — ТОВ «ГрідВі». І тут виникає те саме неприємне відчуття, коли слово «тендер» ще звучить офіційно, а слово «заточений» уже проситься в заголовок.
Один учасник на 24 лоти — і це чомусь називається відкритими торгами
Сама закупівля охоплює 24 лоти для філій у різних регіонах України. Обсяг — майже 400 тисяч лічильників. Сума — 601 мільйон гривень. Такі параметри автоматично роблять тендер ласим шматком для великих постачальників. Здавалося б, ринок мав би хоча б спробувати зайти в боротьбу. Але не зайшов. Або не зміг. Або йому дуже делікатно пояснили, що це не зовсім його свято.
Факт того, що на всі лоти прийшов лише один учасник, уже сам по собі виглядає як діагноз. Бо якщо в масштабній закупівлі на сотні мільйонів немає жодного реального суперництва, то проблема зазвичай не в раптовій ліні ринку. Проблема в архітектурі самої процедури. І якщо слідувати логіці таких історій, головне питання тут не в тому, чому «ГрідВі» подалася. Головне питання — чому всі інші вирішили навіть не пробувати.
Неціновий критерій як витончений інструмент відсікання зайвих
Одна з найцікавіших деталей закупівлі — так званий неціновий критерій, а саме відтермінування платежу. Його вага становить до 6% залежно від строку. Якщо учасник готовий дати 180 днів післяплати, він отримує максимальні 6%. Якщо 150 днів — 5%. І так далі за спадною логікою.
Звучить майже технічно. Навіть шляхетно. Мовляв, замовник захищає свій грошовий потік і шукає найвигіднішу модель розрахунків. Але саме в таких дрібницях і живе справжня інженерія результату. Бо довге відтермінування — це не дрібна формальність і не галочка в полі заявки. Щоб дозволити собі 180 днів післяплати на поставки такого масштабу, треба мати або дуже серйозні обігові кошти, або доступ до фінансування, або кредитну лінію, яка не сниться більшості звичайних постачальників.
Інакше кажучи, формально це не дискримінація. Практично — це чудовий спосіб звузити коло бажаючих до одного-двох «правильних» гравців. Офіційна версія виглядає як раціональний тендерний інструмент. Неофіційна читається простіше: якщо хочеш зайти в гру, спершу доведи, що можеш безболісно профінансувати державну компанію на пів року наперед.
Відстрочка на пів року — це вже не про лічильники, а про фінансову міць
Щоб запропонувати 180 днів післяплати в закупівлі на сотні мільйонів, компанія має мати фінансовий ресурс зовсім іншого порядку. Тут уже не йдеться про звичайного продавця обладнання. Тут потрібен або великий імпортер із запасом ліквідності, або структура, яка має склад, історію роботи з облгазами, банківську підтримку і розуміння, що десятки чи навіть сотні мільйонів можуть зависнути на пів року без критичних наслідків для бізнесу.
Проста арифметика тут руйнує всю романтику «відкритих торгів». Якщо учасник має не лише привезти товар, а й погодитися чекати грошей 180 днів, то на старті ви вже відсікаєте більшість нормальних ринкових гравців. А якщо додати до цього ще й загальне забезпечення всіх лотів на рівні 18 мільйонів гривень, картина стає ще цікавішою. Для участі в кількох лотах «ГрідВі» мала б фактично заморозити десятки мільйонів гривень у банківських гарантіях. І тут знову постає питання: скільки компаній на цьому ринку реально готові або здатні так грати?
Відповідь, схоже, вже дала сама процедура. Реально — одна.
18 мільйонів забезпечення як ще один фільтр для чужих
Загальне забезпечення всіх лотів від учасника визначене на рівні 18 мільйонів гривень. Це означає, що потенційний гравець повинен не просто подати цінову пропозицію і мати товар. Він має бути готовим покласти на стіл серйозний фінансовий ресурс ще до моменту, коли отримає бодай копійку.
Для дрібніших чи навіть середніх компаній це виглядає не просто складно, а економічно безглуздо. Заморожувати десятки мільйонів гривень у гарантіях на кілька місяців заради примарного шансу виграти тендер, де умови вже тяжіють до великого гравця, — задоволення не з дешевих. Більшість таких компаній просто не мають цієї ліквідності. А ті, що мають, зазвичай уміють рахувати ризики і не люблять ходити в історії, де переможець, здається, відомий ще до розкриття конвертів.
Саме так і формується те, що потім називають «ринковим результатом». Формально нікого не відсікають. Просто умови виписані так, що для більшості нормальних учасників участь стає безглуздою. І система, звісно, чесно фіксує: на тендер прийшов лише один.
«ГрідВі» — не новачок у великих і дуже зручних грошах
Цікаво й те, що історія з лічильниками виникає не на порожньому місці. Нещодавно вже згадувалося, що «ГрідВі» отримала 200 мільйонів гривень на модеми для лічильників з Італії для Фонду декарбонізації. Тобто компанія вже не вперше входить у проєкти, де державні або напівдержавні гроші чомусь знаходять її без особливого спротиву ринку.
І це вже не випадковий успіх невідомого постачальника. Це радше ознака того, що на ринку сформувався гравець, якому регулярно вдається опинятися у правильній точці перетину великих бюджетів, специфічних умов і відсутності реальної конкуренції. У таких випадках ринок зазвичай не питає, чи пощастило компанії. Ринок питає, хто саме їй допоміг стати настільки зручною для державних тендерів.
Біографія власників і нових співвласників додає історії потрібного присмаку
Початково засновниками «ГрідВі» були Самвел Акобян, якого пов’язують із Helsi, та Даніїл Прівалов — син Кернеса. Уже цей набір імен сам по собі натякає, що компанія не народилася в стерильному вакуумі малого бізнесу. Але далі стає ще цікавіше.
Згодом половину фірми продали колишньому прокурору Андрію Степанченку та Віктору Лютану, якого пов’язують із БЦ Eleven. І от тут історія остаточно перестає бути про лічильники. Вона переходить у звичну для України зону, де бізнес, колишні прокурори, люди з політичними зв’язками і великі державні гроші починають занадто зручно знаходити одне одного.
Окремо зазначається, що Степанченко пов’язаний із родиною Лекішвілі, яку асоціюють із шахрайськими call-центрами. Це ще не вирок і не процесуальна оцінка. Але як елемент загальної картини така деталь працює майже безвідмовно. Бо в українській тендерній екосистемі подібні зв’язки чомусь рідко ведуть до токсичності. Частіше — до нових можливостей.
Хто відповідає за тендер і чому це теж важливо
За тендер відповідають уповноважена особа Олена Кожадуб та головний метролог Ігор Швець. На папері це просто прізвища людей, які забезпечують технічну і процедурну частину закупівлі. Але саме в таких історіях важливо не забувати: великі тендери не «складаються» самі собою. Їх хтось формує, прописує критерії, визначає параметри, розставляє ваги і в підсумку створює ту саму красиву конструкцію, у якій ринок чомусь представлений однією компанією.
Ніхто, звісно, не скаже вголос, що закупівля «заточена». Для цього і придуманий бюрократичний театр формулювань про ефективність, фінансову дисципліну і якісного постачальника. Але якщо слідувати логіці цифр, строків і гарантій, то все виглядає так, ніби ключова задача полягала не в залученні широкого кола конкурентів, а в тому, щоб до фіналу дійшов лише той, хто і мав дійти.