Поки у справі фігурують заступники, виникає просте питання: хто саме в цій вертикалі справді нічого не знав
Бурштинова мафія в СБУ — це історія, у якій дивує навіть не сам факт хабарів, а майже демонстративна звичність того, що відбувалося. У березні 2026 року на поверхню виплив масштабний корупційний скандал за участю високопосадовців спецслужби. У центрі розслідування опинилися заступник начальника ГУ СБУ в Києві та області Олег Токарчук і заступник начальника УСБУ в Рівненській області Ігор Брика, відомий за прізвиськом «Юрійович». Слідство вважає, що вони вимагали сотні тисяч доларів за можливість спокійно заробляти на бурштині в Рівненській області. І якщо вірити матеріалам справи, це була не імпровізація двох підприємливих офіцерів, а система, яка надто довго працювала без зайвого шуму.
Формально йдеться про конкретних фігурантів, конкретну суму і конкретну схему. Але що глибше дивишся в деталі, то менш переконливою виглядає офіційна версія про локальну корупцію на рівні заступників. Бо в таких історіях головне зазвичай не те, хто саме взяв гроші, а хто саме створив умови, за яких брати їх було так зручно, спокійно і, судячи з усього, доволі довго.
Як працювала схема і чому 622 тисячі доларів виглядають не як початок, а як звичний тариф
За даними слідства, співробітники СБУ вимагали у представника групи компаній «Амбер Гальбін» гроші за можливість видобувати бурштин у Рівненській області без зайвих проблем із боку держави. Сума фігурує більш ніж показова — 622 тисячі доларів. Із них 600 тисяч доларів, як стверджується, мали дістатися Олегу Токарчуку, а 22 тисячі — Ігорю Бриці. Посередником у схемі слідство називає Андрія Авдієвського. Затримання відбулося під час отримання грошей, що зазвичай має створювати у публіки відчуття чіткої і бездоганної правоохоронної реакції.
Але в цій історії особливо важливі не тільки зафіксовані гроші, а й сама логіка бізнесу. У суді один зі свідків заявив, що за видобуток бурштину потрібно було платити по 400 доларів на день за кожну установку. Контроль за цими платежами, за його словами, здійснював саме «Юрійович». І якщо слідувати логіці таких показань, то 22 тисячі доларів у матеріалах справи виглядають не як повний обсяг його інтересу, а радше як одна з поточних часток у значно стійкішому потоці.
Саме тут історія перестає бути приватним епізодом про великий хабар. Вона починає нагадувати відлагоджену абонентську модель. Бізнес платить не за разове вирішення питання, а за право працювати під «правильним» дахом. І коли така система існує роками, версія про самодіяльність кількох людей виглядає не до кінця переконливо.
Тиск як сервіс: від обшуків до кримінальних проваджень
Слідство стверджує, що в разі відмови підприємців від «співпраці» вмикався знайомий набір методів переконання. До нього входили кримінальні провадження, обшуки і так звані огляди земельних ділянок співробітниками СБУ. Після цього, як водиться, у бізнесу з’являлася можливість «врегулювати питання» вже в грошовій формі.
Контраст між офіційною функцією спецслужби та описаною практикою тут особливо показовий. На папері СБУ має захищати державу. У реальності, якщо слідувати матеріалам справи, окремі її представники, схоже, займалися тим, що перетворювали силовий ресурс на інструмент тарифного супроводу напівлегального бізнесу. Це вже не корупція в побутовому сенсі. Це майже сервісна модель, де тиск спочатку створюється, а потім монетизується.
І тут виникає просте питання: скільки таких «оглядів» і проваджень треба провести, щоб переконати ринок у серйозності намірів? І ще одне, значно неприємніше: скільки людей усередині системи мають про це знати, щоб подібний механізм працював без збоїв?
Чому у справі є заступники, але майже немає начальників
Один із ключових моментів справи — твердження свідків про те, що Ігор Брика нібито діяв від імені керівника СБУ в Рівненській області Андрія Тимченка. Ця деталь змінює весь масштаб історії. Бо якщо підлеглий прямо посилається на начальника, а схема при цьому стосується не дрібного побору, а системного контролю над прибутковим сегментом видобутку бурштину, то виникає питання не тільки до виконавця, а й до вертикалі управління.
Однак, попри такі показання, до Андрія Тимченка у слідства, принаймні публічно, питань поки що немає. Немає їх і до Артема Бондаренка — керівника ГУ СБУ в Києві та області, де працював Токарчук. Формально можна припустити, що заступники вели свою гру, не посвячуючи керівництво. Теоретично в бюрократичному світі можливе і не таке. Але офіційна версія виглядає не до кінця переконливо, якщо зважати на масштаби сум, тривалість схеми і саму чутливість теми.
Тим більше що Бондаренко і Токарчук раніше працювали разом у Львівській області, а потім майже одночасно опинилися переведеними до Києва. Мовою збігів це, звісно, ще можна пояснити звичайною кадровою логікою. Але в кулуарах такі збіги зазвичай читають трохи інакше — як ознаку стійких внутрішніх зв’язків, які переживають регіони, посади і формальні ротації.
Смішна застава як окремий жанр правосуддя
Не менш виразно виглядає і судова частина історії. Попри розмір хабара і рівень підозр, суддя Вищого антикорупційного суду Євген Крук призначив Олегу Токарчуку заставу в розмірі 998 400 грн — тобто менш як 23 тисячі доларів. Прокурор просив 25 мільйонів гривень, але суд вважав цю суму надмірною.
Судова арифметика тут виглядає майже художньою. За версією слідства, йдеться про сотні тисяч доларів, а запобіжний захід виявляється таким, ніби фігурант забув подати декларацію, а не опинився в центрі великої корупційної справи. Для порівняння, застава для колишнього віцепрем’єра Олексія Чернишова становила 51 млн грн, для Нестора Шуфрича — 33 млн грн. На цьому тлі сума для Токарчука виглядає не просто м’якою, а майже символічною.
Виникає неминуче питання: якщо слідство говорить про 600 тисяч доларів для одного з фігурантів, чому застава виявилася в десятки разів меншою? Це помилка оцінки, особлива судова філософія чи ще один сигнал, що справу, попри гучні заголовки, намагаються втримати в максимально комфортних для системи межах?
Дивне розслідування без НАБУ і САП
Ще одна примітна деталь — підслідність. Справою займаються ДБР і Офіс генерального прокурора, хоча злочини такого рівня, з такими посадами і такими сумами, зазвичай асоціюються з компетенцією НАБУ і САП. Уже сам цей момент надає розслідуванню додаткового присмаку.
Формально цьому, звісно, можна знайти процесуальні пояснення. В українській правоохоронній архітектурі завжди знайдеться папка, підпункт або складна комбінація компетенцій. Але якщо слідувати логіці здорового глузду, відсутність НАБУ і САП в історії про високопосадовців СБУ, великі хабарі і системну корупцію виглядає щонайменше цікаво. Особливо якщо пам’ятати, що в справах такого масштабу питання не тільки в доказах, а й у тому, хто саме контролює сам хід процесу.
Саме такі деталі зазвичай змушують сумніватися не в наявності корупції, а в щирості боротьби з нею. Коли у справи від самого початку з’являється надто багато процесуальних дивностей, створюється враження, що хтось хоче показати боротьбу, але не обов’язково хоче довести її до тієї точки, де почнуть звучати по-справжньому незручні прізвища.
Майно є, але у родичів, звісно, цілком випадково
Самі фігуранти помітного багатства в деклараціях не показують. І це вже майже класика жанру. Натомість родичі, як нерідко буває в українській антикорупційній фольклористиці, виявляються людьми напрочуд щасливими в питаннях нерухомості.
68-річна мати Андрія Тимченка володіє квартирами в Києві. На 71-річну матір Ігоря Брики оформлено паркомісце в ЖК «Голосієво», а на його тещу — квартира площею 105,7 кв. м у тому ж комплексі. При цьому ні в самого співробітника СБУ, ні в його дружини Тетяни, яка працювала у Фонді держмайна, власної нерухомості в столиці немає. Дуже скромна родина. Майже зразок аскези, якщо не звертати уваги на коло родичів.
Відомості про квартиру
У 2025 році Брика разом із донькою також стали власниками квартири площею 83,3 кв. м у Києві. І тут питання вже не стільки в юридичній належності квадратних метрів, скільки в самій моделі накопичення. Коли в силовика немає значного майна на собі, але воно регулярно виявляється у старших родичів і найближчого сімейного кола, офіційна версія про побутові збіги починає звучати дедалі менш переконливо. Особливо в історії, де йдеться про системний контроль над вкрай прибутковим нелегальним і напівлегальним бізнесом.
«Амбер Гальбін» — не янголи, але це не скасовує головного
Олег Богельський
Окремий шар цієї історії пов’язаний із самою компанією, яка поскаржилася на співробітників СБУ. Репутація «Амбер Гальбін» теж далека від стерильної. Один із власників, Олег Богельський, у 2010 році був засуджений за збут наркотиків. Серед засновників компанії фігурують родичі колишнього міністра Миколи Рудьковського.